Час Київщини, газета
Дорога не пробачає необережності. І це стосується як відомих людей, так і рядових громадян. В умовному мартирологу тих, хто в різні часи не повернувся з поїздки чи рейсу – тисячі прізвищ. Ми вирішили зупинитися на долі знакової – для літератури – постаті. 3 січня 2013 р. минуло 100 років із дня народження письменника Натана Рибака. Він загинув 8 вересня 1978 р., у Гостомелі. Про подробиці тієї, давнішньої, аварії розповів газеті колишній слідчий, а нині адвокат, кандидат юридичних наук Віктор Чевгуз.
Зупинимо стоп-кадр на такій картинці, – згадує Віктор Степанович. – 8 вересня 1978 року, Гостомель. Вулицею тарабанить «Москвич». За кермом – молодий хлопчина, фельдшер місцевого шкірвендиспансеру. Йому потрібно повернути ліворуч – заїхати на подвір’я закладу. Ось він завчасно й увімкнув сигнал лівого повороту й «вирулює» ближче до центру дороги. За правилами, усі, хто їхав позаду, повинні були обганяти «Москвич» тільки з правого боку. На жаль, один «розумник» вирішив, що правила не для нього. Це був Петро Гуков (прізвище змінено. – Авт.). Саме він перебував за кермом службової «Волги», ГАЗ-24 (держномер 14-27 КИТ), яка була закріплена за Натаном Рибаком.
«Волга» «узяла» ліворуч, намагаючись таким чином здійснити обгін. Однак маневр був невдалим – машина Гукова зачепила «Москвич». Її винесло на узбіччя і – у дерево. Рибак сидів спереду, на пасажирському сидінні; саме цій частині автомобіля найбільше «дісталося». У водія мимохіть спрацював інстинкт самозбереження: під удар підставив не себе, а пасажира. Подібне, до речі, трапляється часто. «Волга» мчала зі швидкістю майже сто кілометрів за годину.
Натан Самійлович, не приходячи до тями, помер у лікарні на третю добу від тяжкої черепно-мозкової травми. Якби під час поїздки він скористався паском безпеки, то, можливо, пощастило б урятуватися. У момент зіткнення письменник головою вдарився в передню частину автомобільної панелі.
Кому належала «Волга»?
Транспортному підприємству, яке обслуговувало високе начальство. На той час Натан Самійлович працював заступником голови Українського республіканського комітету захисту мир. Автогосподарство, про яке ведемо мову, було під опікою керівництва транспортного міністерства. Тому аварію взяв під особистий контроль перший заступник міністра. У тодішньої транспортної номенклатури був “на озброєнні” принцип, поганий, на мою думку: “Наш водій не може порушити Правила дорожнього руху. Ми беремо на роботу законослухняних…” Відповідно до цієї логіки на лаву підсудних мав сісти гостомельських фельдшер.
Якщо цього хотіли великі начальники, то невже ви, старший лейтенант міліції, могли мати свою точку зору?
Дійшов висновку, що фельдшер не винуватий, він не перевищив швидкості. За які «гріхи» його до в’язниці? Проти істини, совісті, зрештою, не захотів піти. Водночас моє керівництво періодично нагадувало: справа, мовляв, на контролі ЦК партії. Щоб партійні керманичі вгамувалися й не «наїжджали» на слідство, ми вдалися до маленької хитрості – надіслали їм шифрограму, у якій зазначили, що в цій аварії вбачається спільна відповідальність обох водіїв. А остаточні висновки буде зроблено після проведення експертних досліджень. Звичайно, розумів, що кримінальну справу в мене можуть у будь-який момент забрати «для вивчення». І вона десь «розчиниться»… Отож, щоб ці матеріали «не зникли», завчасно ховав протоколи допиту головних свідків. Як ховав, запитаєте? Не «підшивав» ці папери до справи, а тримав їх в інших папках. Метою було одне – захистити об’єктивний висновок розслідування. Чому загострюю увагу на свідках? Із ними мені пощастило: ми знайшли трьох очевидців аварії. Усі вони працювали водіями. Для слідства цей факт був дуже важливим, адже такі люди фахово аналізують дорожню обстановку. Ось вони й брали участь у слідчому експерименті. Їм не було жодного сенсу щось видумувати на адресу Гукова. Утім він винним себе не визнавав, щоразу повторюючи:
- Ви розумієте, де я працюю?!
- Розумію, відповідаю. – Тому й веду розслідування саме я, слідчий УВС області, а не районна міліція. Узагалі Гуков поводив себе нахабно. Він одразу заявив, що адвокат йому не потрібен. А якось сказав, що ось, мовляв, приїде з відрядження заступник міністра й з’ясує, що й до чого.
Вам не телефонував заступник міністра?
Ні. Ми спрацювали на випередження. Отримавши висновки всіх експертиз, одразу виніс постанову про притягнення до кримінальної справи Гукова як обвинуваченого. Водночас припинив справу проти фельдшера. Гуков кричав, що це – брехня, підтасування фактів. Я розумів: потрібно діяти, інакше все повернеться навпаки. Відтак, того дня особисто поїхав до Ірпінської прокуратури. Там розповів про підводні течії розслідування, зацікавленість чиновників Мінтрансу. Прокурор прочитав обвинувальний висновок і затвердив. Ми поїхали з ним до голови суду й попрохали розглянути справу якомога швидше.
Феміда пішла назустріч?
Гуков одержав вісім років колонії. Його на п’ять років було позбавлено права керувати транспортними засобами.
Жорсткий вердикт. Нині деякі мажори, на чиїй совісті загибель кількох людей, узагалі відбуваються легким переляком.
Згоден із вами. Зазвичай, за подібні злочини карають позбавленням волі до п’яти років. Мабуть, проти Гукова зіграло те, що він не визнав своєї провини, не допомагав слідству.
Цікаво, а як у Мінтрансі відреагували на вирок? Що сказали міліцейські керманичі?
Реакція Мінтрансу мені не відома. А щодо мого тодішнього начальства… Якось викликає мене генерал і запитує:
- Де справа Рибака?
- Як де? – роблю здивований вигляд. – В архіві. Гукова засуджено…
- Але мені говорили, що винуватцем є цей, як його, абортмахер…, – каже генерал.
На кримінальному жаргоні «абортмахер» – людина, яка нелегально робить аборти.
- Він не порушив правила, – відповів я керівникові, розуміючи, що йдеться про гостомельського фельдшера. Минуло кілька років, і одного разу генерал нагадав мені… У нас, у слідчому управлінні, з’явилася вакантна посада першого заступника начальника. До мене дійшли чутки, що цю посаду пропонуватимуть саме мені. На співбесіді генерал сказав прямо:
- То це ви підманули мене з тим абортмахером! І посміхнувся. Мою кандидатуру було затверджено… І я, старший лейтенант, став працювати на полковницькій посаді.
Більше про Гукова не згадували?
Ви не повірите, але якось його зустрів. Після вироку промайнуло з десяток літ. Випадково приїхав на автопідприємство, яке колись відповідало за «Волгу» Натана Рибака. І там до мене підійшов слюсар.
- Ви мене не впізнаєте? – запитує. Звичайно, упізнав чолов’ягу. Так, це був він, Микола Гуков.
- А все-таки ви мене даремно відправили до в’язниці, – промовив колишній водій.
- Міру покарання визначив суд. Я чесно виконував свій обов’язок, – відповів йому. А Гуков усе «наступав», мовляв, невинуватий.
- Ви так нічого й не зрозуміли. Вам не можна довіряти кермо автомобіля,- «випалив» я й пішов.
Ви до сих пір упевнені, що слідство було об’єктивним і неупередженим?
Так. Нехай десять винуватців будуть на волі, аніж один невинний – у в’язниці. Так мене учили.
І наостанку зізнайтеся, чи знайомі з творчістю Натана Рибака?
Якщо чесно, то до 1978 року його творів не читав. Закінчивши розслідування, пішов до книгарні й придбав там роман «Переяславська рада». Мені було цікаво, за що Рибак одержав Державну премію СРСР.
ІЗ БІОГРАФІЇ
Натан Рибак народився на Кіровоградщині. Член Спілки письменників із 1934 р. Учасник Великої Вітчизняної війни (фронтовий кореспондент). Видав низку поетичних збірок: «Країна роботи», «Похід колон», «Робочий день», але спеціалізувався головним чином на прозі. Найвідоміші історичні романи – «Дніпро», «Зброя з нами», «Помилка Оноре де Бальзака», «Переяславська Рада».
Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ
Мітки: Інтерв'ю, аварія, загибель, Натан Рибак, Фросевич
